Друк
Категорія: Життя парафії
Перегляди: 613

У динамічному ритмі сучасного життя наступають миті, коли хочеться зупинитися і почути голос свого серця. Зазвичай чимало людей у таких випадках поспішають до храму, аби там зняти маску повсякденності, відкритися Творцеві. Такі душевні пориви дуже важливі для кожного, особливо для юних, які перебувають у пошуках свого шляху, місця в житті. Не випадково УГКЦ багато уваги приділяє молоді, зокрема студентській. Скажімо, у Тернополі є кілька храмів, які неофіційно іменуються студентськими. Один із них – Покрови Пресвятої Богородиці – на території Галицького коледжу ім. В’ячеслава Чорновола. Душпастирює там о. Олег Харишин разом зі своїм сотрудником Ярославом Шевчуком. Обоє заангажовані у роботі з молоддю. Власне тому пропонуємо вашій увазі розмову про особливості молодіжного душпастирювання.

– Отче Олеже, передусім розкажіть як народилася парафія, де ви служите?

– Задум мати храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці на тому місці (вул. Лепкого, 12-А) народився через подвійну духовну потребу. Студентська спільнота Галицького коледжу налічує майже 1500 студентів, які навчаються у трьох різних корпусах. Керівництво закладу бажало мати студентську святиню, де, попри стрімкий ритм навчального процесу, студенти змогли б приходити на молитву або отримувати благословення перед початком чи в кінці навчального року. Водночас виникла потреба мати священника, який би душпастирював для студентської молоді. Відтак митрополит Василій Семенюк у співпраці з міською владою та керівництвом Галицького коледжу благословив створення такого духовного осередку. Він, до слова, особисто заклав хрест та освятив місце під будівництво святині. З іншого боку, святиню швидко наповнили люди похилого віку. Нині у студентському храмі служать два священники.

– Сам храм є своєрідним архітектурним витвором. Розкажіть про його особливості.

– Дякуючи Богу, ми маємо у архітектурному значенні особливий храм за проектом львівського архітектора Романа Сулика, який споруджений у модерному стилі галицької дерев'яної архітектури. Будівельні роботи виконували майстри із Богородчанського району Івано-Франківщини під керівництвом Ярослава Мазура. Меценатом виступив Мирослав Павловський.

Подія освячення та закладення наріжного каменя була знаковою для нас. Камінь цікавий тим, що у нього вкладено частинку скелі з Афонської гори (Греція), – місця, де, згідно з християнським переданням, у 49 році перебувала Пресвята Богородиця разом з апостолом Іваном Богословом. А для освячення каменя використано олію, змішану із миром, що витікає із мощей св. великомученика Димитрія Мироточивого, котрі знаходяться у храмі, збудованому на його честь у Салоніках (Греція). Маємо також мощі блаженного священномученика Миколая Чарнецького, перед якими усі збираються на молитву в останній четвер місяця.

Радіємо, бо в цій святині панує духовна атмосфера, де студенти шукають спасіння. А дерев’яні храми – це ще й спорідненість із нашим козацьким минулим, із неперевершеною спадщиною карпатських митців церковного будівництва, а суміш аромату дерева та ладану формує особливо духовну атмосферу.

При спорудженні храму ми прагнули досягти особливого мистецького стилю, до формування якого доклалися львівські майстри-різьбярі Зеновій Меньших, Андрій Ярема та іконописець Володимир Свідерський, з яким ми незмінно працюємо. Ще багато речей треба зробити, однак вже сьогодні зрозуміло, що спільними зусиллями творимо духовну перлину Тернопільщини.

– Нині не надто багато меценатів, котрі фінансують спорудження та окрасу храму. Як вдалося спорудити такі ошатні іконостас та престол?

– Людина мріє, планує, у молитві представляє Богу свої плани, а Він відкриває серця та, послуговуючись нашим талантами, творить красу. Будівництво храму було сповнене різними клопотами, однак багато людей хотіли стати співучасниками богоугодної справи і долучалися до неї. Кожен жертвував скільки міг: ми ж були вдячні за цю милостиню, адже вона ішла від серця. Тож ми дякуємо і молимося за наших меценатів, невідомих благодійників, провід, вчителів та працівників Галицького коледжу, моїх особистих друзів, які підтримували справу оздоби храму.

– Отче, Ви чекаєте студентів у храмі чи йдете до них?

– По-різному: тричі у році студенти чисельно збираються біля своєї Церкви. Це початок навчального року, його закінчення і храмовий празник Покрови Пресвятої Богородиці. Маємо також спільні заходи: заупокійна молитва за В’ячеславом Чорноволом, у Великому пості проводимо спільні Хресні дороги. В інших випадках я ходжу до студентів. Маю персональні спілкування, духовні розмови, зустрічі у рамках виховних годин, запрошуємо цікавих гостей, духовних осіб. За 4 роки існування храму студентська спільнота радо вітала архиєпископа і митрополита Василія Семенюка, єпископа-помічника Теодора Мартинюка, генеральну настоятельку згромадження сестер Пресвятої Родини с. Наталію Мельник, Папського місіонера милосердя Василя Баглея, доктора біблійних наук Івана Січкарика. Особливий духовний імпульс нам дав ігумен монастиря отців-студитів (с. Жуків Бережанського району) о. Атаназій Сольський, який уперше проводив реколекції для викладачів, студентів та вірних у нашому храмі.

– Очевидно, існує певний стиль спілкування з молоддю?

– Динаміка перемін накладається на динаміку пошуку. Ми сьогодні як Церква не збираємося віддавати свою молодь різним течіям чи рухам, або ж тиску злиднів у суспільстві.

Стиль як такий – це розповідь про Бога. Однак завжди хочу «малювати» перспективу життя слухачів у світлі спроби жити так, як пропонує Христос. Молода людина хоче імітувати кумирів, хоче віднайти шлях самореалізації та щастя. Моя справа – схилити її вибір на бік Ісуса Христа, який є найкращим та найуспішнішим взірцем для наслідування.

– Ви організовуєте різні зустрічі для молоді. Які теми найбільше приваблюють студентів?

– На першому плані – самореалізація, віра, сім’я, міжлюдські стосунки, шлюб, любов, війна в Україні, справедливість. Теми обговорюємо різні і вони стають цеглинами, котрі вкладаємо у більш глобальний проект – навчити молоду людину практики духовного життя. Вчуся з ними, шукаю з ними те, що мене особисто цікавить.

– Чого можна навчитися служінням для молоді?

– З молоддю ніколи не сумно. Долаються душевні «радикуліти», смієшся частіше, хочеш бути молодим. Звичайно не раз юні ставлять дуже складні запитання, однак розмова з ними вчить радіти життю і цінувати час.

– Ваше ставлення до душпастирювання у соціальних мережах…

– У цьому питанні ключовим є слово душпастирювання. Коли ти вмієш піклуватися про свою душу, Господь дасть розум достукатися до душ і сердець молодих людей також і через соцмережі. Намагаюся ніколи не говорити те, що сам не випробував. Соціальні мережі – це тільки інструмент, який покращує таке душпастирювання, я їх використовую часто, однак не хочу, щоб вони стали основним методом моєї праці.

– Які виклики загрожують християнській ідентичності молоді?

– Молода людина прагне любові і уваги. Вона має гідність, даровану Богом і хоче, щоб її шанували. Коли її гідність не отримує достатньо поживи, тоді людина сумує, протестує, замикається у собі, впадає у відчай тощо. Наше завдання вивести її із замкнутого кола нудьги, яка породжена різними чинниками, часто-густо впливом соціальних мереж, що, без перебільшення, знерухомлюють молодь.

Мені доводиться часто зустрічати байдужих, засмучених, своєрідних молодих пенсіонерів, яким нічого не потрібно. Мережі стали для них місцем втечі, де можна «забутися», сховатися від відповідальності, швидким порухом пальця перейти в омріяну країну, де все буцімто так легко і безтурботно. Згодом людина відчуває, що порожнеча в душі залишається. А як же інакше, якщо у концепції Божого задуму ми створені для прямого міжособистісного спілкування, живих стосунків, дарування один одному любові та уваги.

Саме тому ми повинні говорити про християнську ідентичність, разом радіти спілкуватись і молитись разом, проголошуючи: «Друже, пізнай Христа і стань щасливим!»

– На початку відроджувального періоду надто активними були різні християнські спільноти, сьогодні вони не такі активні і малочисельні. Однак Ви намагаєтеся дати друге дихання «Українській молоді — Христові». Чому саме і як це відбувається?

– Коли митрополит Андрей Шептицький започатковував цей рух, він був загальноцерковним та об’єднував усю молодь УГКЦ. Тоді він пророче сказав: «Українська молодь – Христові» – оце наша в нинішній час відповідь нашим релігійним та національним ворогам, які докладають усіх зусиль щоб заволодіти душею молоді, – оце клич, який виписуємо в сьогоднішньому дні на прапорі, щоб під ним згуртуватимолодь...»

Про УМХ можна багато говорити, краще однак спробувати, прийти і подивитися, як можуть жити молоді християни. Ми поступово розвиваємося і нас, з Божої милості, щоразу стає більше. Акцент робимо не на кількості членів, а їх ідейності та бажанні творити добрі діла у середовищі Церкви.

Вдячні митрополиту Василію за благословення нашої діяльності та можливість провести у 2019 році перший ВсеУМХівський з’їзд до Зарваниці, який показав, що УМХ діє та існує практично у кожній єпархії.

УМХ – близька моєму серцю, її членів уважаю своїми друзями, за яких щоденно молюся. Ми відчуваємо серцем та й логіка підказує, що концепція справжнього щастя тільки у Христа, тому хочемо «знайти Христа і знайти себе у Христі». Саме тому наслідуємо принципи життя нашого засновника митрополита Андрея Шептицького – часто збираємося, один одного підтримуємо, сумних розвеселяємо, проводимо різноманітні заходи і працюємо місійно.

– Щиро дякую за розмову.

 

Розмовляла Надія ШПОДАРУНОК,

кореспонлент газети "Божий сіяч"